Невидимий вік
Є вік, який у суспільстві називають «невидимим». Це коли людину перестають помічати. Вона вже не цікава для роботодавців, не завжди потрібна дітям, а в очах більшості – просто «стара». Але за цією невидимою оболонкою ховається молода душа, яка все ще хоче сміятися, пізнавати, дружити й жити.
«Мене звати Алла, мені 79 років. Я ветеран праці, за плечима – 60 років робочого стажу. Почала працювати у 17, і 40 років пропрацювала на електровимірювальному заводі. Була і учнем, і контролером, і головою профкому. Завжди намагалася допомагати людям, чим могла.
Але життя принесло свої випробування. Я маю професійне каліцтво, перенесла інсульт. Моя донька – інвалід другої групи з психічним захворюванням. Вона захворіла ще у 14 років, а зараз їй 49, і вона потребує постійного догляду. Під час загострень вона може по пів року лежати без сил, не в змозі навіть підняти руку. Я стараюся триматися, потихеньку ходжу на ринок із паличкою, готую їсти. Мій чоловік і всі мої подруги вже померли. Залишитися самій – страшно, боляче й важко. Найважче – відчуття, що ти нікому не потрібен.
Одного дня мені зателефонували і запросили в групу психологічної допомоги. Спершу я не розуміла, куди йду. Боялася, бо всі були молодші за мене. Та психолог Наталія дуже спокійно й зрозуміло пояснювала, допомагала розібратися в почуттях. І я відчула полегшення.
Бо все, що я пережила – хвороба доньки, а особливо смерть внучки – зробило мене агресивною та замкненою. А тут я стала спокійнішою, врівноваженішою.
Мені дуже подобається наш психолог і весь колектив, який огортає турботою, повагою та розумінням. Ми разом малюємо, ліпимо, медитуємо, навіть робили цукерки своїми руками. А ще є «обіймашки» – одна з технік, яку ми вивчали на наших заняттях і яка стала для мене найбільш заспокійливою. Я завжди виходила з групи умиротвореною. І якби можна було – ходила б щонеділі. Бо саме тут я знайшла друзів. Ми спілкуємося, гуляємо, підтримуємо одна одну. Це дуже важливо, особливо коли тобі фізично важко й ти самотній».
«Я вже думала, що моє життя звузилося до телевізора й магазину. Але коли я сюди прийшла – ніби знову відкрили двері. Я сміюся, я ділюся своїми думками, і навіть плачу – не сама».
Ці слова – як крик душі. Ми боїмося старості, бо бачимо її безбарвність. Але це можна змінити. І саме тому такі групи – життєво необхідні. Це простір, де літня людина знову відчуває: «Я є. Я маю значення».
Вони не лише про психологію – вони про життя, яке ще можна проживати з гідністю та радістю.
Друзі, ваша підтримка здатна дарувати не просто «зустрічі за чаюванням», а повернення до життя тим, кого суспільство звикло не помічати.